Як керувати болем?
Та чому найкраще вчитись цьому у йогів?

Біль, як і усе у нашому житті, штука складна та "неоднозначна". Рідко знайдеться хтось, хто не був би знайомим з болем. Проте абсолютна більшість "споживачів" болю нічогісінько про нього не знає, а тому й не вміє поводитись із своїм болем так, щоб у підсумку завжди все завершувалося добре. Своєю статтею ми спробуємо виправити цю прикру помилку.

Найперше, що кожен з нас має знати про біль: він - це не те, що безпосередньо відбувається у місці травми, а те, як на травматичну подію реагує наш мозок.

Основний сенс болю полягає у тому, щоб викликати термінову зміну нашої поведінки і зупинити подальше руйнування тіла.

Люди, котрі не здатні відчувати біль, не стають від цього щасливішими. Вони набагато частіше травмуються, а здобуті ними травми виявляються у рази серйознішими, ніж могли би бути, якби чутливість до болю у цих людей все ж була. Тож за своєю природою біль не є чимось поганим.

Абсолютна більшість фізичного болю, що нами відчувається, це звичайнісінький гострий біль. Тобто той, котрий народжується безпосередньо у момент, коли щось всередині нашого тіла фізично руйнується. Тож з нього й почнемо наш аналіз болю.

Типовий гострий фізичний біль запускається внаслідок того, що внутрішня хімічна "начинка" зруйнованих клітин потрапляє до міжклітинного простору.

Рецептори, що той простір пильнують, вловлюють інформацію про присутність "непрошених гостей" та передають її нейронам. Ті ж фільтрують усі вхідні "скарги" за ступенем їх важливості та у разі потреби сигналізують мозку про наявність руйнації у тілі.

У свою чергу мозок оцінює ступінь серйозності ушкодження та дає знати людині про травму якраз у вигляді болю.

Як бачимо, типовий гострий біль, перед своєю фактичною появою, долає не одну ділянку шляху, і на кожній з цих "станцій" ви можете скористатись шансом свій біль зупинити, адже не кожен біль варто й корисно терпіти.

Так, якщо ви ви скористаєтесь нестероїдними протизапальними - типу анальгіну, ібупрофену, парацетамолу - ви забороните внутрішній "начинці" клітин розпадатись на подразнюючі хімічні сполуки. А використавши місцеві анестетики - типу лідокаїну, новокаїну та інших похідних кокаїну (ви все вірно прочитали) - ви заблокуєте проведення нейроном сигналу далі.

Проте з цими речовинами ви маєте бути дуже обачними. Адже тривале вживання нестероїдних протизапальних здатне наробити вам "дірок" у шлунку та хрящах, а неправильні підбір та дозування місцевих анестетиків можуть обернутись для вас отруєнням мозку.

Окрім вищеописаних знеболюючих, котрі працюють виключно із "підлеглими", також є можливість повпливати і на головного "боса" безпосередньо. Однак препарати, котрі на це здатні, - морфіно-подібні та барбітуратні* знеболюючі, - по суті своїй є тяжкими наркотиками. Вони ламають саму систему подачі та регулювання болю і безапеляційно забороняють біль.

Використання цього типу знеболюючих є вельми ризикованим. Вони викликають швидке звикання, потребують постійного підвищення дозування та при відміні супроводжуються нестерпними болями від усього тіла: через що навіть одяг на вас може відчуватись так, ніби він не просто доторкається до шкіри, а намагається вас з'їсти.

Тому призначати такі препарати та знімати з них, мають лише лікарі і тільки. А саме призначення має відбуватись виключно у тих випадках, коли інших альтернатив вже немає.

Що ще важливого ви маєте знати і що закарбувати собі упідсумку? До якого б саме типу знеболення вам не доводилось вдавались у житті, ви завжди маєте пам'ятати: реальну проблему - вашу травму - знеболюючі не вирішують. Вони забирають лише біль, а не його причину.

Тому на своїх заняттях у студії Розумної Йоги у Львові ми завжди нагадуємо нашим йогам та йогиням: що перебуваючи під дією знеболюючих, не варто перевіряти межі своїх можливостей і травмованої ділянки зокрема.

Коректне відновлення після травми, про яке ми ще поговоримо нижче, дійсно інколи змушує нас тренуватись одночасно із прийомом медикаментів. Проте такі тренування у жодному разі не можуть проходити у повну силу, оскільки адекватність больових маркерів у ці періоди перестає бути показовою. І ви просто можете не зупинитись там, де було б слід.

*Варто знати, що улюблені нашим старшим поколінням корвалол, валокордин, барбовал і не тільки, - заборонені у більшості країн світу і є ні чим іншим, як барбітуратами. Тож, по-перше, будьте поблажливими до своїх бабусь та дідусів, особливо у часи постдії цих препаратів, по-друге ж, подорожуючи із своїм старшим поколінням за кордон, - щоб неочікувано не опинитись у в'язниці, - завжди перевіряйте багаж на відсутність вищеназваних речовин.

Напевне ви не раз помічали, що одна у та сама травма чомусь в кожного болить по-своєму. Крім того, навіть у вас самих одне й те саме пошкодження за різних обставин може відчуватись зовсім по-різному. І це насправді так, адже біль - річ не об'єктивна.

Перше, що грає свою роль у вашій чутливості до болю, - це генетика. Якщо вам повезло народитись із генетично запрограмованим високим рівнем виділення серотоніну, ваш больовий поріг (терпимість до болю) буде достатньо високим. І усі ці мілкі дискомфортні відчуття та подразники, що здатні довести, наприклад, вашого сусіда ледве не до божевілля, абсолютно не помічатимуться вами.

А от якщо ж вам повезло менше, ви і є той самий сусід, - людина "низько-серотонінова", - регулярний білий шум із дискомфорту настирливо супроводжуватиме вас з ранку і до вечора. Ви будете більш тривожними, схильними до дратівливості, депресивних станів, вам буде тяжче вчитись й працювати, адже зосередитись на чомусь вам направду складно, і до того ж ще й боліти у вас "ранка" завжди буде так, ніби то цілий кратер (якщо ви у цьому описі пізнали себе, це ще нічого не говорить про вашу "погану" генетику;).

Проте генетично низький рівень серотоніну не є вироком, приводом чи причиною для того, щоб (бути поганою людиною;) відмовляти собі у високій якості життя та усіх його задоволеннях. Тож ви можете або правильно підібрати собі антидепресанти та їх дозування, або ж замість серотоніну покладатись на норадреналін, простіше кажучи - розбавити свій психічний стрес фізичними тренуваннями (як дієво то роботи, та чому це буде найбільш ефективно у форматі занять з йоги, - ми також поговоримо із вами нижче).

Друга ж складова вашої чутливості до болю криється у рівні розвиненості та тренованості вашої префронтальної кори, - тієї частини мозку, котра відповідає за формування в людей свідомої поведінки.

Уявімо собі ситуацію. Якимось з ранків ви прокинулись у гарному настрої, зробили собі кавусю і несете її до себе у логово, щоб насолодитись нею. В цей момент окріп у чашці вам пече, але особливо вас це не дратує. Ви знаєте, нащо терпите усі ці муки, тож як тільки ви ставите чашку, одразу ж забуваєте про той дискомфорт, що ще мить назад вона вам спричиняла.

Другий варіант. Після довгої безсонної ночі ви вранці роздратовані стоїте у черзі за кавою і якийсь незнайомець поруч із вами ненароком проливає свою гарячу каву, кілька крапель котрої потрапляють вам на руку. І ці кілька крапель чомусь печуть так, що потріпати хочеться не тільки рукою, а й власником кави. Цю історію ви можете згадувати протягом дня, а то й більше, ще не раз, знов і знов відчуваючи роздратування, а іноді - навіть ще й біль у руці, незважаючи на те, що краплі, котрі прилетіли вам на руку, знатно остигли у польоті.

Головна відмінність цих двох історій не тільки у втомі та настрої, як може здатися на перший погляд. А у тому, яка частина вашого мозку спродукувала реакцію на ситуацію.

У першому випадку це була ваша префронтальної кора, котра пояснила усім своїм підлеглим, для чого п'єса твориться і погасила бажання кинути гаряченну чашку. У другій же ситуації кермо взяла лімбічна система. Та сама, котру ще знають, як головного відповідального за агресію, страх та сексуальне бажання.

Сама по собі лімбічна система не є поганою, проте за відсутності контролю вона вельми схильна до дратівливості, нагнітання та нескінченного накопичення усіх ваших травмуючих спогадів і прикручення їх до усього під ряд. Проте, якщо лімбічна система працює під керівництвом свідомої префронтальної кори, вона може бути дуже й дуже чемною.

Тож саме від рівня розвитку вашої префронтальної зони головного мозку напряму залежатиме інтенсивність емоційної складової вашого болю*.

Вся складність тут полягає у тому, що, по-перше, префронтальна кора завершує своє повноцінне фізичне формування аж біля 25 років; а по-друге, її тренування потребує значної роботи над собою через психотерапевтичні та медитативні практики.

Тому на виході ми отримуємо, що далеко не кожна людина здатна до глибокого самоконтролю, у тому числі і щодо болю.

Дійсно, якщо це стосується звичайного типового гострого болю, як от при переломах, біль від котрих є короткотривалою акцією, - слабкий розвиток префронтальної зони мозку буде для вас не критичним. Однак, якщо мова йде вже про біль хронічний, з яким вам доводиться жити весь час, рівень тренованості вашої префронтальної кори однозначно "рішає".

Найбільш показово прослідкувати цей зв'язок можна на прикладі онкохворих, біль котрих може сягати того рівня, коли навіть морфіно-подібні знеболюючі вже не здатні облегшити самопочуття. У таких умовах єдиним способом навчитись жити із своїм болем є якраз свідома "перепрошивка" префронтальною корою лімбічної системи, тобто усіх своїх спогадів, асоціацій та емоцій, котрі стосуються болю. Що фактично буде являти собою ніщо інше як медитацію на біль.

Підсумовуючи усе сказане у цій частині статті, - беручи до уваги і генетичну, і свідому складову чутливості до болю, - слід визнати, що одним із найкращих варіантів, щоб навчитись впливати на свій біль, буде саме йога. Адже вона поєднує у собі і фізичні вправи, і медитативні техніки.

Але перед тим, як розібратись у питанні, яким саме чином йога працює із болем, згадаємо, що до цього моменту ми весь час говорили із вами виключно про типовий гострий біль. Проте крім нього, існують й інші. І один із найрозповсюдженіших, напротивніших і найприліпаючих із усіх різновидів болю - біль хронічний. І зазвичай, саме він доставляє нам найбільше неприємностей. Адже кожен із нас або вже є, або має величезну перспективу стати його "щасливим" власником. Тож пропонуємо робити зупинку ще й на цьому різновиді болю.

*Навіть якщо ні рівень усвідомленості у житті, ні рівень контролю над болем, вас особливо не цікавлять, ми все одно радимо вам приручати свою лімбічну систему та вчитись управляти її роботою. Оскільки саме її перезбудженість є однією із причин сердцево-судинних захворювань, котрі щороку по рівню смертності змагаються хібащо із раком. Тож, якщо ви бажаєте собі довголіття, та ще й у здравому розумі, знайдіть хоч кілька хвилинок на день, щоб потренувати свою префронтальну кору мозку.